Пʼятницо, невже ти? Нарешті!

Багато тексту не буде 😂

Ну бо сил просто нема. Але нескінченно щаслива, що нарешті вихідні! Бо тиждень був якийсь не те щоб навіть важкий, але стресовий. Ні, ну от правда. В мене бували в житті і гірші часи. Набагато гірші. Але цей тиждень дався мені якось важко. Головним чином - через стресову ситуацію з кормом. Ніт, зрештою я все замовила, приїхали ще два мішки. Але якось ось цей «післясмак» зберігався занадто довго.

Ну і я знов металася між селом і містом. Причому якось по-дурному. Насправді гострої необхідності їхати не було, але якись дурні адміністративні справи. Мені завжди не вистачає часу, тому і до свого і до чужого я ставлюся з великою шаною. А тут така безглузда трата ресурсу.

З іншого боку дуже рада, що почала цю практику з прогулянками. Крім користі для моєї спини це додало мені свободи. Якщо раніше я приховала з приводу парковки, то зараз вже стала достатньо тренована, щоб можна було за паркуватися досить далеко і без проблем дійти до академії. Для когось може дивно, а для мене, коли раніше тахікардія починалася вже через 50 метрів, це серйозне досягнення. Сьогодні, для прикладу, швиденько пройшла наш з собаксами маршрут двічі. Спочатку з Тоффою, а потім мені стало шкода Пор-Тоса і я пішла ще й з ним.

З Пор-Тосом в нас трапився прикольний випадок. Його спробував атакувати незнайомий великий собакса. Я буквально на автомати рявкнула так, що він миттєво загальмував і збіг. Не голосно. Просто з тою самою внутрішньою енергією. З мого боку це була абсолютно автоматична реакція і у мене не було жодних сумнівів, що він послухається. Схоже, до мене почала повертатися та внутрішня сила, яку я значною мірою втратила за час шлюбу. Ну то й добре, давно пора 😉