Яйко Ілемське

Привіт, друзі! Мій учорашній допис можна вважати тизером сьогоднішнього поста, адже вчора я написав буквально кілька речень. І не тому, що мені не було про що розповісти, а тому, що я був виснажений мандрівкою. Хоча підйом на Яйко-Ілемське був не найскладнішим у моєму житті, там усе ж траплялися кілька стрімких ділянок, а загалом ми пройшли близько 20 кілометрів. І це ще не все, адже потрібно враховувати дорогу туди й назад. Сама дорога зі Львова та назад зайняла загалом близько шести годин на автомобілі, що теж виснажує саме по собі, а тут ще у поєднанні з непоганим хайкінгом. Тож можете уявити, в якому я був стані й чому вчора зовсім не хотілося писати допис.

Сьогодні в мене вже трохи більше часу, я відпочив, хоча не можу сказати, що сон був міцним. Річ у тім, що я собі добряче натер п'яти (аж пухирі потріскали), і мені було боляче торкатися ними поверхні, коли перевертався в ліжку. Через це постійно прокидався.

І це була моя помилка, адже я взяв із собою легкі літні берці (через те, що думав що буде дуже спекотно, але в горах ця спека зовсім не відчувалася, я вже просто забув, як воно ходити в гори), хоча підозрював, що вони можуть бути не надто зручними. Спочатку найбільше переживав, що вони тиснутимуть на пальці, тому взяв із собою ще й літні легкі кросівки, які кинув у рюкзак (до речі про рюкзак, з собою ми мали не важкі туристичні рюкзаки з усім необхідним, як от палатки, спальники, і необхідного запасу їжі, а також більшої кількості одягу, а маленькі рюкзаки із пляшкою води те легким перекусом, бо ж похід був без ночівлі, якщо б ночували і тягнули все з соою, біло б набагато важче). Коли ми вийшли на полонину, я перевзувся, і це мене врятувало! Підйом по полонині в легкому взутті був значно комфортнішим.

Щоправда, назвати те місце повноцінною полониною я б не наважився. Радше полонинка, бо вона була, мабуть, навіть меншою за мій город. 😁 Ну, можливо, приблизно з мій город, але в порівнянні з полонинами на кшталт Хом'яка, де можна розгулятися, а стадо корів може загубитися серед просторів, ця була справді маленькою.

Добре, що я заздалегідь передбачив можливість перевзутися й узяв із собою інше взуття. Завдяки цьому натирання не зіпсувало мені мандрівку самим хребтом і підйом на вершину Яйка-Ілемського. А от ділянок із болотистою дорогою мені вистачило, щоб добряче натерти п'яти.

Тепер одне з моїх першочергових завдань — купити нормальне трекінгове взуття. Хочеться, щоб воно було водночас легким, міцним і зручним. Адже зараз я хочу частіше ходити в гори, тим паче що мої швагри теж висловлюють бажання частіше мандрувати Карпатами.

Один із них, брат моєї дружини, ходив у гори й раніше, але останніми роками робив це доволі рідко, як і я, хоча колись ми обоє любили такі походи. А інший швагро, чоловік моєї сестри, почав ходити в гори лише цього року. Раніше він вважав це заняття нецікавим, але, схоже, тепер йому дуже сподобалося. Тож думаю, що надалі ми частіше ходитимемо разом. А для цього потрібне хороше взуття!

А тепер трохи детальніше про сам похід на Яйко-Ілемське. Ми планували одноденний маршрут. Перебрали кілька варіантів, від яких зрештою відмовилися, і зупинилися на Яйку-Ілемському, адже саме туди хотів піти брат моєї дружини.

До речі, минулого разу на цю гору теж планував сходити інший мій швагро, чоловік сестри, разом зі своєю компанією. Це мав бути такий собі корпоративний похід, якщо можна так назвати мандрівку п'ятьох людей. Але тоді охочих назбиралося замало, і вони вирішили піти на іншу вершину — Пікуй.

А чому гора називається Яйко-Ілемське? Назва пов'язана з формою її вершини. Вона не стрімка, не має гострого піка, хоча і не зовсім плоска, а радше заокруглена, трохи схожа на верхівку яйця. До того ж вершина вкрита типовим для Горган камінням — пласким, нерівним, місцями ніби нагромадженим одне на одне. Усе це справді трохи нагадує опуклу поверхню яйця.

Із назвою гори пов'язаний ще один кумедний момент, який ми вирішили обіграти. На сніданок я зварив яйця, адже в горах потрібно щось їсти, як і всюди. Але ми вирішили не снідати ними, а залишити на обід, коли дістанемося вершини. І вже там зробили фотографію під табличкою «Яйко-Ілемське» із вареними яйцями, стукнувшись ними наче чарками! 😁

Як на мене, вийшло доволі цікаво й кумедно.))

Тепер повернемось до дороги до вершини (в мене буде трохи нелінійна оповідь, як у багатьох фільмах Нолана 😉)

Вона дала мені багато красивих осінніх фото, проте попри це мала й свої мінуси. Машину ми залишили доволі далеко від початку власне гірської стежки, тож приблизно півтори години йшли дорогою. Могли трохи під'їхати ближче й заощадити час, а головне — уникнути частини того болота, яке залишили після себе автомобілі.

Напевно, це один із найбільших мінусів нашої мандрівки: забагато ходьби розбитою, роз'їждженою машинами багнюкою.

Ще один мінус — хотілося побачити більше, але для цього потрібен був би вже щонайменше дводенний похід. Восени світловий день короткий, тому планувати одноденні маршрути непросто. Хочеться вибрати цікаве місце, побачити якомога більше краєвидів і при цьому встигнути повернутися до машини засвітла.

Табличка на початку маршруту повідомляла, що до вершини потрібно йти чотири години. Ми впоралися швидше — піднялися за три години двадцять хвилин, а назад до машини повернулися приблизно за три години. На самій вершині провели близько години.

Найважчим, мабуть, був підйом на самому початку, через темний ліс. Саме там ми найбільше відчули навантаження (хоча перед виходом на полонину Мшана ця ділянка стала трохи пологішою, з помірним підйомом, а ліс світлішим. Сама ж стежка, вкрита вузлуватим корінням смерек, трохи нагадувала доріжку в парку). Далі теж траплялися складні ділянки, але вони були коротшими, тож долати їх було легше (фото цієї ділянки є наприкінці попереднього допису.

Найкрасивіша частина маршруту

Найбільше мені сподобався перехід коротким хребтом перед самим підйомом на Яйко-Ілемське. Спочатку ми йшли високою травою, а з обох боків відкривалися гарні краєвиди.

Не зважаючи на те, що на хребі було загалом тепло, в тіні дерев навіть в обід лежав ранковий мороз

Потім стежка вела крізь жереп — так називають низькорослу гірську сосну, яка росте в Карпатах. А вже далі починалася відкрита кам'яниста зона, де жереп поступався місцем камінню.

Оцей перехід від трав'янистих схилів до кам'янистої вершини був особливо цікавим. Мені подобається, коли під час походу поступово змінюється ландшафт і ти ніби проходиш кілька різних природних зон за одну мандрівку.

Як я вже згадував, на вершині ми влаштували обід і нарешті з'їли ті самі яйця, які спеціально зберегли для цього моменту. 😁

Ми ще взяли із собою пальник і каву, бо хотілося приготувати гарячого напою просто в горах. Але, на жаль, ми забули сірники чи запальничку. Тож із кавою цього разу не склалося. Доведеться наступного разу бути уважнішим до списку речей, які потрібно брати в похід.

Загалом мандрівка мені сподобалася. Але, якщо чесно, хотілося трохи більше відкритого простору й широких краєвидів. Не можу сказати, що це були найкрасивіші гори, які я бачив. Можливо, мені просто бракувало того самого осіннього ефекту, коли навколо безліч жовтих, помаранчевих і червоних дерев.

Унизу було видно ліси, які вже пожовтіли, але, як на мене, їх було трохи замало. Осінь я відчув знову під час спуску, коли ми йшли серед дерев, укритих жовтим листям. Ось там я вже почав ловити той самий осінній настрій, заради якого так люблю вибиратися на природу цієї пори року.

Але про те, як ми спускалися назад, я розповім уже в іншому дописі. Так, це буде та сама дорога, але є кілька нюансів, про які я ще не розповів.

Наприклад, про гриби, які траплялися мені дорогою! Ви ж знаєте, що гриби переслідують мене, куди б я не пішов. Навіть коли вирушаю в гори 😉

---

[//]:# (!steematlas 48.70392881 lat 23.84164095 long Яйко Ілемське d3scr