Цікаві й дивні сни...

Наснилось так наснилось пригод різних. Може тому сприяв часничок, він бува дає щось подібне, або й ще всякі різні причини, проте має ціле життя різноманіття. Із того що залишилось для згадування, бо шось уже розвіялось.

Печера якась всередині гір, не зовсім ясно що там робиться, темно чи ще шось, не пригадується чоготуде понесло. Але вихід приводить до майданчика освітленого сонцем із травичкою зеленою (якщо не фантазована). Ділянка огороджена кам'яними стінами, що цікаво, стоячи обличчям до виходу із печери, праворуч і ліворуч стіни нижчі, десь 1.5-1.7 метра, на на них можна вилізти леккго, за спиною висотою може до трьох метрів. Але вони широкі якщо взерху на них забратись, по декілька метрів. А майданчик то не простий там живе якась сутність, мирна чи ні, але з нею просто потрібно боротись, доки там на тому майдачику. Мені у цьому хтось чи щось допомагає, тож можна шукати вихід. Він звичайно є, але не простий. За високою стіною є спуск, по центру, не широкий, але така доріжка яка вдее вниз, але по боках провалля.

Отже вибираюсь звідти разом із тим кимось чи чимось що мені допомагає. І кадр наступний, звірі біжать із лісу залитого сонцем. І звучить щось таке чи передається якимись каналами, а сприймається так, десь у приблизному сенсі: "Договір між Світлом і Темрявою було порушено, і тепер не чекайте що прийде хороша дитина, тобто Світла". Ну за умова мала бути світла, але зміни відбулись і тепер буде не зрозуміло яка загроза... Й ще у кадра на сторінки якоїсь древньої книги падають чи сльози, чи декілька крапель кислоти, що трохи роз'їдають сторінки, але не пропалюють, а просто стає не видно що на тих ділянках зображено. А там були якісь малюнки, а не текс чи щось подібне.

Далі вже якась адмін будівля, не велика, але ніби файна. Що там роблю вже не пригадую, прост посидівши на стільцику, пройшовши оди-два кабінети чи простори робочі де були люди, такі компактні й не великі. При цьому клацаючи щось в телефоні, виходжу, а там така платформа перед ним, а далі за метр другий східнці, по них якась знайома тьотя йде із кимось. Подивилась на мене, у свою чергу зістрибує із платформи, щоб не чесать східцями той метр-півтора. Аж раптом мене якийсь дядько хвать, а я йому руку круть, щоб не мацав мене. Той починає розповідати що він із якоїсь там служби державної і має на таке право, на що відповідаю що він порушує закон, і тим паче без предствалення є просто хуліганом, і і в мене є право на самозахист. І в процесі цього діалогу волочиться за мною якийсь час, доки не добираємось до парку.

Парк. О, це така гарна місцина залита соніяним світлом, там багато радості, люди тільки десь на фоні ніби прикриті блюром, але їх там багато й дітваків. І там ростуть каштани, прямо таки цітко показано як квітнуть, бо одне суцвіття дуже виразно продемонстровано крупним планом. А в мене чомусь починається задишка, чи аленгія на пилок каштана чи ще шо. Той дядько вшивається. І опиняюсь вже десь у закарпатті. Так чітко й повідомлено, це закарпаття (чи прикарпаття).

Стою перед замком, такий сіренький однопеоверховий вхід, але всередині великий. До входу ведуть декілька сходів, тобто спочатку на платформу підвищення а потім до входу. Тж воно ніби й не замок, хоча в ту сторону. Докола ростуть туї рівними рядочками прямої геометрії відносно будівлі, позаду них, вищі дерева, хвойні чи туї чи подібні, вже не скажеш. Зустрічає мне граф, власник чи щось таке. Щось вони бува проскакують ті графи. На лобі не неписано, але за значення чи чимось ніби так і є (ну в сні бува щось відкривається й подається як уже відоме). Один якось, тільки біловолосий, переписував на мене все своє майно і подарував куртку, що не сподобалось його дружині. Дивилась на мене й не прти була з'їсти.

Не простий той граф, чимось атмосфера чи щось у повітрі, відганяє чи якось трішки має нотки від Ван Гелсінга. Всі ніби знають для чого він мене туди веде, і мені відомо, але вони не знають, що відомо й мені. Чи то до якогось кастингу до шлюбу, від якого нікуди не спериснуть чи то, хотять мене з'їсти після відбору. Щось подібне й не визначене. І то ніби приймальна із однією жіночкою. І пішов собі.

Далі ніби ж по сенсу приймальня, але по суті та кіната й ніби зал очікування, й знаходиться десь в глибині тих архітектур. Сиджу вже за круглим столиком. Трохи далі тітонька із своїми функціям. за ширшим прямокутним стлом. Все довкола таке темне, але з нормальним сприйняттям, бо то таке середоньвічне відлуння самої будівлі, чи ще шось, що мені не розкривається. Сиджу, підходять той дядько може, але вже точно зрозуміло не пригадати, й каже щось про окрім. Ніби треба закип'ятити воду, а її нема. В мене із собою наплічник, доволі велики. Та дві пляшки по 1.5 літра (із під Гоголіської), набрана власноруч. Одна із чистою, інша із трішки мутною від глини й піску. Віддаю обидві й він іде собі. Окрім води, там ще великий пакет із насінням. І воно якесь чудне. Спочатку воно соняшникове. Хтось сидить напроти мене і туди відсипаю добрячий оберемо, бо то навіть не жменя чи пригоршня. І така там характерна смужка на бочкові, ніби золотиста, але протсо світла. Просто дуже вона виразна. Потім дивлюсь, а то ніби й насіння кавуна.

Лускаю декілька соняшних насінин. Звідкись береться ще одна людина і допомагає, але шкаралупки кидає просто на підлогу. О, як мені це чомусь не подобається. І встаю й відходжу далі. Тож вже не по центру кімнати, а ближче до стіни, а там крісла як на астобусних станціях. І позаду якісь дівчата починають щось запатувати. Ось вже ми розбалакуємо, щось прозповідаю із пригод своїх, які було пережито у сні. Щось про Париж і ще всяка всячина, ой і не пригадується, проте була там і якась важлива мудрість.

І вже надходить час прощатись, а ми вже ніби як рідні люди, чи-то мені кудись час відправлятись, так мабуть мені. Бо одна із них, із велосипедом, таким цікави сріблястим, що має причіп невеличкий. Кажу, давай потримаю, доки будемо прощатись, а вона каже не треба, його якась інша дівчина притримує.

І у фінали ми обіймаємося на прощання, спочатку із світловолосою, а потім із темнішим волосся. І знать я їх не знаю, щоб із життя чи ще звідкись впізнати, але такі рідні наче, що далі нікуд. Й останні обійми ніби прямо серцями обіймаємось і все. Сон скінчився, реальність повернулась ))